Сербсько-албанський конфлікт у Косові: історія та сучасність

12 Серпня, 2026

До XV століття Косово функціонувало як центр Сербського королівства.
З кінця XVII століття фіксується масове заселення Косова албанським населенням на територіях, спустошених війнами між Сербією та Османською імперією.
Кількість албанського населення у Косові збільшувалася, перевищивши 50 відсотків до середини XIX століття.
Наприкінці XIX століття у Косові активізувався албанський національний рух, спрямований на автономію або незалежність від Османської імперії.
У 1878 році Сербія здобула незалежність від Османської імперії, прагнучи встановити контроль над Косовом.
Після Першої світової війни, у 1918 році, Косово увійшло до складу Королівства Югославія.
У 1930-х роках уряд Югославії заохочував еміграцію албанців з Косова та переселення сербів і чорногорців.
Під час Другої світової війни італійські фашисти включили Косово до складу Албанії, де розпочалися етнічні чистки сербського населення. Близько 400 тисяч косовських сербів стали біженцями.
Після Другої світової війни Косово було повернуто під контроль Белграда. Служба державної безпеки Югославії намагалася придушити албанський національний рух.
До середини 1960-х років співвідношення албанського і сербського населення у Косові досягло девʼяти до одного.
Югославська Конституція 1974 року посилила автономію Косова, дозволивши місцевій владі блокувати рішення Белграда.
Наприкінці 1980-х років, з приходом до влади Слободана Мілошевича, автономія Косова була ліквідована у 1989 році, що супроводжувалося репресіями проти косовських албанців.
У відповідь на це, у 1996 році сформувалася Армія визволення Косова.
У 1998 році конфлікт переріс у повномасштабну війну між Армією визволення Косова та югославською армією.
У 1999 році до конфлікту втрутилося НАТО, ввівши військовий контингент до Косова. Управління краєм перейшло до міжнародної адміністрації під егідою ООН.
Міжнародний кримінальний трибунал щодо Югославії, створений Радою Безпеки ООН у 1993 році, розглядав воєнні злочини, вчинені усіма сторонами конфлікту.
У 2006 році Міжнародна контактна група щодо Косова розпочала переговори про статус краю, визнавши унікальність ситуації та доцільність визнання незалежності.
У травні 2006 року Чорногорія відокремилася від Сербії.
У лютому 2008 року парламент Косова в односторонньому порядку проголосив незалежність.
У липні 2010 року Міжнародний суд ООН у Гаазі підтвердив законність цього рішення.
Більше ста країн світу визнали незалежність Косова, проте Росія, Білорусь, а також низка країн Європи (Іспанія, Румунія, Молдова, Боснія і Герцеговина, Кіпр, Греція) цього не зробили. Україна також не визнала незалежність Косова.
Сербія досі не визнає незалежності Косова, вважаючи його своєю частиною згідно з Конституцією.
Наприкінці квітня 2022 року президент Росії Володимир Путін заявив про визнання незалежності так званих «ЛНР» і «ДНР», посилаючись на «косовський прецедент».
Косово підтримало Україну у повномасштабній війні з Росією, запровадивши санкції та надавши військову допомогу.
Сербія, єдина країна-кандидат у члени ЄС, не запровадила санкцій проти Росії, зберігаючи відносини, проте заявляє про підтримку територіальної цілісності України.

Ця публікація аналізує історичні передумови та сучасний розвиток сербсько-албанського конфлікту у Косові, а також його міжнародні наслідки. Основні етапи конфлікту включають періоди зміни демографічної ситуації, політичних репресій, військових дій та міжнародного втручання, що сформували поточний статус регіону.

Історичні передумови конфлікту

Історично Косово, як зазначається у матеріалі babel.ua, до середини XV століття було центральною територією Сербського королівства. Після завоювання Сербії Османською імперією відбулися демографічні зміни. З кінця XVII століття албанці почали заселяти територію Косова, яка була спустошена внаслідок сербсько-османських війн, підтримуваних Австрією. Міграція сербського населення за Дунай на підконтрольні Австрії території сприяла зміні етнічного складу.

Протягом XIX століття албанське населення у Косові зростало, перевищивши 50 відсотків до середини століття. Наприкінці XIX століття активізувався албанський національний рух за автономію та незалежність від Османської імперії. Цей рух був представлений, зокрема, Албанською Призренською лігою, військово-політичною організацією, заснованою у Косові в 1878 році для захисту національних інтересів албанців.

Після здобуття незалежності від Османської імперії у 1878 році, Сербія прагнула встановити контроль над Косовом. Це відбулося у 1918 році, коли на Балканському півострові утворилася федеративна держава Королівство Югославія зі столицею у Белграді.

У 1930-х роках уряд Югославії проводив політику, спрямовану на зміну етнічного складу Косова. Албанським родинам пропонувалися кошти для еміграції до Туреччини, тоді як сербські та чорногорські селяни заохочувалися до переселення у Косово. Ця політика є прикладом цілеспрямованої демографічної інженерії з боку держави.

Під час Другої світової війни, італійські фашисти створили в Албанії колабораціоністський режим, до складу якого було включено Косово. У цей період розпочалися етнічні чистки сербського населення, що призвело до вимушеного переміщення близько 400 тисяч косовських сербів.

Післявоєнний період та автономія

Після Другої світової війни влада в Югославії перейшла до комуністів на чолі з Брозом Тіто. Косово було повернено під контроль Белграда. До середини 1960-х років югославська Служба державної безпеки здійснювала спроби придушити албанський національний рух у Косові через репресії. Незважаючи на це, рух за автономію продовжувався, і тепер його підтримували косовські комуністи. До цього часу співвідношення албанського і сербського населення у Косові досягло показника девʼяти до одного.

Внаслідок тиску Белград був вимушений надати поступки. Косово спочатку отримало статус національної області, а потім — автономного краю. Нова югославська Конституція 1974 року посилила автономію Косова, дозволивши місцевій владі блокувати рішення центрального уряду, якщо вони вважалися невигідними для краю.

Ескалація конфлікту та міжнародне втручання

Нове загострення сербсько-албанського протистояння у Косові почалося наприкінці 1980-х років з приходом до влади у Югославії сербського лідера Слободана Мілошевича. У 1989 році він ліквідував автономію краю та розпочав репресії проти косовських албанців. У відповідь албанці започаткували підпільний партизанський рух, який у 1996 році обʼєднався в Армію визволення Косова.

У 1998 році опір албанців у Косові переріс у повномасштабну війну з югославською армією під керівництвом Мілошевича. Цей конфлікт став частиною серії збройних протистоянь на Балканах, що розпочалися після розпаду Югославії, між сербами та народами, що прагнули незалежності. Югославські війни 1990-х років характеризувалися значними руйнуваннями, людськими втратами та воєнними злочинами.

У 1999 році до конфлікту втрутилася Організація Північноатлантичного договору (НАТО), яка ввела військовий контингент до Косова. Управління краєм перейшло до міжнародної адміністрації під егідою Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Трибунали за воєнні злочини

У 1999 році прокурор Міжнародного кримінального трибуналу щодо Югославії, Карла дель Понте, заявила про вимушене переміщення близько мільйона етнічних албанців з Косова внаслідок війни та фіксацію понад 11 тисяч загиблих албанців. У 2010 році близько 3 000 осіб вважалися зниклими безвісти, з них 2 500 албанців, 400 сербів та 100 ромів.

Міжнародний трибунал щодо Югославії був створений Радою Безпеки ООН у 1993 році для розгляду воєнних злочинів, скоєних усіма учасниками конфліктів на території колишньої Югославії. Після 1998 року до його компетенції увійшли і злочини, скоєні у Косові.

Серед обвинувачених у воєнних злочинах та злочинах проти людяності постали президент колишньої Югославії Слободан Мілошевич, другий президент Сербії Мілан Мілутинович, експремʼєр Сербії Нікола Шаїнович, ексміністр оборони та начальник Генштабу Драголюб Ойданіч, тодішній міністр внутрішніх справ Влайко Стоїлькович. Обвинувачення стверджувало, що їхні дії були спрямовані на забезпечення сербського контролю над Косовом шляхом примусового вигнання косовських албанців та створення атмосфери страху через погрози, вбивства, грабунки та знищення майна.

Трибунал також розглядав справи проти кількох офіцерів Армії визволення Косова, яким були висунуті звинувачення у переслідуванні осіб за політичними, расовими та релігійними мотивами, вбивствах, зґвалтуваннях та утриманні в нелюдських умовах. З восьми офіцерів трьох було визнано винними.

У 2008 році Карла дель Понте опублікувала книгу, що стосувалася злочинів офіцерів Армії визволення Косова. У 2010 році член Парламентської асамблеї Ради Європи Дік Марті оприлюднив звіт, де звинуватив офіцерів Армії визволення Косова, зокрема тодішнього президента Хашима Тачі, у злочинах проти сербів та їх прихильників у 1998–1999 роках. До звинувачень входило нелюдське поводження та вбивства вʼязнів з метою продажу органів.

З метою забезпечення незалежного розслідування цих злочинів, під тиском США та Євросоюзу, Косово погодилося внести зміни до конституції. У 2015 році були створені Спеціальні судові палати та Спеціальна прокуратура для Косова, що функціонують у Гаазі з іноземними суддями. Серед обвинувачених опинилися експрезидент Косова Хашим Тачі, колишній спікер парламенту Кадрі Веселі, колишній спікер парламенту та в. о. президента Косова Якупа Краснічі та колишній лідер парламентської фракції Реджеп Селімі. У лютому 2026 року спецпрокурорка запросила для них покарання у вигляді 45 років ув’язнення.

Проголошення незалежності Косова

Спочатку міжнародна спільнота прагнула примирити політичні та етнічні групи у Косові, а потім визначити статус краю. Однак ця політика не призвела до стабілізації, і локальні конфлікти між косовськими сербами та албанцями тривали.

У 2006 році Міжнародна контактна група щодо Косова розпочала переговори про статус краю. Усі учасники погодилися, що ситуація у Косові є унікальною і єдиним адекватним рішенням є визнання незалежності краю, проте зауважувалося, що це не повинно створювати прецеденту для інших країн. Сербія висловила протест, посилаючись на югославські статути, проте на той час Югославія вже припинила існування. У травні 2006 року Чорногорія проголосила незалежність.

У лютому 2008 року парламент Косова в односторонньому порядку оголосив про незалежність. У липні 2010 року Міжнародний суд ООН у Гаазі підтвердив законність цього рішення. Незалежність Косова визнали понад сто країн, включаючи США, Німеччину, Францію та Велику Британію. Росія, Білорусь, а також ряд європейських країн, які мають власні територіальні питання або потенційні загрози (Іспанія, Румунія, Молдова, Боснія і Герцеговина, Кіпр та Греція), не визнали Косово. Україна також не визнала незалежність Косова.

Сербія, відповідно до своєї Конституції, вважає Косово своєю частиною, попри відсутність фактичного контролю Белграда над регіоном. Відносини між Сербією та Косовом характеризуються періодичними загостреннями та стабілізаціями.

«Косовський прецедент» та його інтерпретації

Наприкінці квітня 2022 року президент Росії Володимир Путін, на зустрічі з Генеральним секретарем ООН Антоніу Гутеррешем, заявив про визнання незалежності «ЛНР» і «ДНР» на підставі «косовського прецеденту». Ця заява викликала негативну реакцію з боку сербського керівництва. Президент Сербії Александар Вучич зазначив, що подібні порівняння ускладнюють ситуацію на Балканах, а Путін використовує Косово у власних інтересах.

Аналіз обставин демонструє розбіжності між ситуаціями:

Конфлікт у Косові мав багатовікову історію сербсько-албанського протистояння, включаючи етнічні чистки та масові вбивства з обох сторін.
Визначення статусу Косова відбувалося за участі міжнародних інститутів, таких як Рада Безпеки ООН, Контактна група, спецпредставник генсека ООН та Міжнародний суд у Гаазі.
Міжнародна контактна група щодо Косова, до якої входила і Росія, дійшла згоди, що косовське питання є унікальним і не може бути використане як прецедент для інших країн.
Росія не визнала незалежності Косова, підтримуючи у цьому конфлікті позицію Сербії.

Сучасне загострення на Балканах

На півночі Косова розташовані сербські анклави, мешканці яких не підтримують незалежності Косова. У цих анклавах продовжують використовувати сербську валюту, мову, мають сербське громадянство та сербські автомобільні номери. У 2015 році Косово та Сербія погодили використання цих номерних знаків за умови заклеювання позначок Сербії у Косові та Косова у Сербії. Також було досягнуто взаємного визнання водійських прав.

Наприкінці липня 2022 року влада Косова оголосила, що з 1 серпня 2022 року припинить пускати на свою територію осіб із сербськими документами. Цей крок був названий «взаємним», оскільки Сербія понад 11 років не визнає косовських документів. Росія заявила про підтримку Сербії.

30 та 31 липня 2022 року серби на півночі Косова розпочали протести, зводячи барикади на вʼїздах та виїздах з анклавів, блокуючи рух. У косовській Митровиці спрацювали сирени. Президент Сербії Александар Вучич спочатку заявив про підготовку Косова до нападу, а потім закликав до збереження миру. Увечері 31 липня 2022 року уряд Косова відклав рішення на 30 днів за умови демонтажу барикад сербами та відновлення свободи пересування.

27 серпня сторони досягли компромісу щодо посвідчень особи, зобовʼязавшись не запроваджувати обмеження на вʼїзд і виїзд для власників документів одне одного. Проте поступова перереєстрація автомобілів у Косові розпочалася з 1 листопада. Це призвело до того, що сотні сербських держслужбовців (включаючи мерів, суддів та поліцейських) Косова покинули свої робочі місця на знак протесту.

Протягом кількох наступних місяців протести та сутички відновлювалися. Європейський Союз виступав медіатором у спробах підписати угоду про нормалізацію. 23 квітня 2023 року на півночі Косова відбулися позачергові вибори мерів, які серби бойкотували. За явки 3,5% в містах з переважно сербським населенням мерами стали албанці, що спровокувало нові протести. Під час сутичок постраждали понад 30 миротворців НАТО (KFOR). Косовська поліція взяла під контроль муніципальні будівлі для забезпечення роботи нових мерів. Сербські мери повернулися на посади наприкінці 2025 року після місцевих виборів, які вже не бойкотувалися.

Пік протистояння зафіксовано 24 вересня 2023 року, коли косовський поліцейський патруль потрапив у засідку в селі Банська, внаслідок чого загинув один поліцейський. Близько 30 озброєних сербських нападників втекли до православного монастиря та забарикадувалися. Поліція провела операцію, вбивши трьох нападників, трьох заарештувавши. Інші, за даними косовських посадов��ів, ймовірно, переховуються в Сербії. Міністр внутрішніх справ Косова заявив, що група прибула з Сербії, фінансується Сербією та оснащена сербською армією і поліцією. Прокурори заочно висунули звинувачення у тероризмі 45 особам, включаючи косовського сербського політика Мілана Радойчича, який на пресконференції в Белграді заявив, що організував напад та особисто готував логістику, а влада Сербії нічого не знала.

15 грудня 2023 року Косово завершило процес перереєстрації автомобільних номерів, після чого використання сербських номерів зі знаками косовських міст стало незаконним. З початку січня 2024 року Сербія і Косово зняли обмеження на вʼїзд автомобілів з номерами одне одного, відмовившись від необхідності використання наліпок. Хоча криза зберігається, а сутички та рейди правоохоронців періодично відбуваються, ситуація значно стабілізувалася з початку 2024 року. Ця послідовність подій відображає тривалий процес деескалації та імплементації угод у конфліктному регіоні.

Сербія та Косово у контексті війни в Україні

Косово від початку повномасштабної війни підтримало Україну. У травні 2022 року країна запровадила санкції проти Росії та Білорусі та приєдналася до 19 з 21 пакетів санкцій ЄС. У серпні 2023 року Косово підтримало декларацію G7 про гарантії безпеки Україні, а в березні 2024 року, після зустрічі у форматі «Рамштайн», оголосило про пакет військової допомоги, що включає вантажівки, бронетехніку та мінометні снаряди. З січня 2024 року 26 інструкторів з Косова навчають українських військових у Великій Британії в межах операції Interflex, підготувавши 63 тисячі українців. Парламент Косова засудив російську агресію 3 березня 2022 року; фракція сербських депутатів залишила залу перед голосуванням.

Сербія, на відміну від Косова, маневрує між спільною позицією Європейського Союзу щодо війни та відносинами з Росією. Сербія є єдиною країною-кандидатом у члени ЄС, яка не запровадила санкцій проти Росії, звідки отримує понад 80% газу. Проте, під тиском ЄС, у лютому президент Вучич заявив про плани диверсифікувати поставки газу. Белград підтримує територіальну цілісність України, але не голосує за резолюції, які кваліфікують Росію як агресора. У 2025 році Сербія спочатку підтримала резолюцію Генасамблеї ООН, що містила формулювання «повномасштабне вторгнення», «агресія» та «війна проти України». Наступного дня Вучич заявив, що це була помилка, та згодом Сербія змінила голос на «утримався». У Кремлі прийняли вибачення.

Офіційно Сербія надає Україні невійськову допомогу, обсяги якої за чотири роки перевищили 60 мільйонів євро. У 2026 році країна виділила 2 мільйони євро на підтримку української енергетики. Водночас, існують дані про участь країни у поставках зброї до України. У червні 2024 року Financial Times повідомив, що Сербія нарощує продажі боєприпасів західним країнам, які потім потрапляють до України, на суму 800 мільйонів доларів за два роки. Вучич підтвердив суму, уточнивши, що Сербія не приєднується до жодної сторони конфлікту, а продаж зброї є частиною економічного відродження країни, і питання кінцевого призначення снарядів не є його компетенцією.

У травні 2025 року Служба зовнішньої розвідки Росії повідомила, що Сербія за участі третіх країн продовжує постачати боєприпаси Україні, використовуючи фальшиві сертифікати кінцевого користувача та країни-посередники. Вучич тоді заявив про створення спільної сербсько-російської групи для розслідування. 23 липня 2025 року «Балканська мережа журналістських розслідувань» (BIRN) опублікувала матеріал, який вказував на те, що 2 червня 2025 року Белград дозволив транзит боснійських снарядів через Сербію. Вантаж був замовлений чеською оборонною компанією Omnipol, що постачає артилерійські снаряди українській армії. У листопаді 2025 року, відповідаючи на запитання про використання сербських боєприпасів Україною, Вучич зазначив, що покупці можуть розпоряджатися ними на власний розсуд, а Сербія зацікавлена у довгострокових контрактах з європейськими арміями. Цей прецедент є проявом ширшого тренду ускладнення міжнародних відносин в умовах регіональних конфліктів.