Мирний процес щодо України, відновлений у Женеві, — це поле бою, де фактів не бракує, але зрозуміти його суть важче, ніж пробратися через лінію фронту. Хаос і невизначеність, тим не менш, відкривають нам нові горизонти. Українська сторона, після розмов у Парижі, впевнена: американці, Стів Віткофф і Джаред Кушнер, нарешті починають слухати Київ. Насувається угода з безпеки, глибша, ніж ми очікували.
Але тут починається справжня драма. The Economist рветься в бій: українська делегація розділилася. Крила, як дві боротьби. Одна сторона, під проводом Кирила Буданова, прагне роботи з США, швидкого миру, боїться, що “вікно можливостей” закриється. Інша — пов’язана з Андрієм Єрмаком — дивиться на все з недовірою. Чи може швидкий мир виявитися ілюзією, за яку ми заплатимо? Тонка гра між тим, щоб укласти угоду сьогодні, чи чекати на кращі умови — це гра на межі. Ті, хто вірить у “надію на посилення”, не бачать, як глибоко Україна вже занурена в кризу: брак людей на фронті, блекаути як буденність.
А тепер про основне: територіальні питання. Гарантії безпеки, членство в ЄС — ось що важливо для України. Росія ж вимагає повернення наших сил з лінії оборони на Донбасі. І починається гра купівлі і продажу — компроміс, ініційований США, заснувати демілітаризовану “вільну економічну зону”. Але це пахне зрадою, адже може сприйматися як визнання окупації.
Паралельно Трамп, ще до переговорів, попередив: Україні слід бути активною, не зволікати, домовитися з РФ якомога швидше. Звучить як веління. А тим часом, в тилу, розмови про “Орешник” перейшли в полум’яні дебати. Чи є це дійсно частиною переговорного процесу?
Ось так виглядає цей бетмен-бій стосунків, у якому правда крокує вперед через зміїні доріжки. Можливо, наші союзники не завжди відверті, але ми повинні залишатися пильними, захищати нашу незалежність від імітацій.
Першоджерело: https://www.unian.ua/
