За два дні до вторгнення ми отримали голоси тривоги. Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ, у Вашингтоні спостерігав, як російські танки готові до атаки. Якісь непевні цифри, якими нам намагалися стримати нашу гідність. Американські розвідники показали точки, де ворожі двигуни обіцяли безжальну агресію.
Після екранів пристрості Кулебу викликали до Байдена, ніби в лікарню на останній огляд. Овальний кабінет, аромат відчаю — все там гуділо в передчутті неминучого. Вразило те, як президент США з усією серйозністю прощався, ніби знав, що Україна стане полем бою, а не місцем для миру.
Тим часом, поки одні в столиці чекали на добрі новини, інші в штабі української армії під командуванням генерала Валерія Залужного готувалися до боротьби. Міни на дні Чорного моря, стратегічне розгортання підрозділів — ці дії були формально забороненими, але обставини диктували свою жорстоку правду. Війна не питає дозволу.
Паралельно, українська розвідка під управлінням Кирила Буданова отримувала сигнал від західних партнерів. Плани Росії щодо захоплення аеродрому в Гостомелі ставали зрозумілими, і хоч певної миттєвої перемоги не обіцяли, підготовка до бою не розслабляла.
Американські спецслужби скрупульозно вивчали ситуацію, бачили передвісники лиха. Путін, недалекоглядний, знову грав у шахи на тлі глобальних ставок — війна мала на меті розорити Україну.
Але кусаюча реальність: 24 лютого 2022 року, на порозі війни, Зеленський дзвонив Борису Джонсону, намагаючись показати, що мир ще можливий. Спроби нагадували битви тривожних сердець.
І в той самий час, важливе повідомлення від чеченського підрозділу в Білорусі підтверджувало жахливу одвічну правду: вони готові, аби вразити.
Ця історія — свідчення нашої боротьби. Боротьби за незалежність, правду без масок. Тиску силою, викликів без попередження. Ми не пасивні; ми на повідомленні знизу, ми не забули, ким є.
Першоджерело: https://www.unian.ua/
