В ніч, коли Росія безпосередньо оголосила війну Україні, представники міжнародної спільноти перебували на засіданні Ради Безпеки ООН, де голос вирішального слова належав саме агресору. Сергій Кислиця, заступник керівника Офісу президента, згадує: до 22:00 російська делегація уперто запевняла у відсутності загрози. Цинізм у чистому вигляді. Але вже за годину, у залі засідань, терористичні удари прорвалися в реальність, донесені по телефону. “Удари йдуть”, – крикнув телефон, поки в око лилося безпосереднє приниження.
Яскравим моментом цієї ночі стало спілкування Кислиці з постпредом РФ Небензею. Коли стало очевидно, що війна почалася, український дипломат закликав свого російського колегу на зв’язок з Москвою. “Я нікого будити не буду”, – вичавлене визнання Небензі стало символом. Він вважав, що поки кремлівські ракети летять, їх президент у спокої відпочиває. А ми тут, у Раді Безпеки, дізнаємося про ця безвідповідальність через екрани. Всі свідки, усі безпосередні. Гучно, як ніколи.
У той час, коли ЗСУ здобули перемоги і знищили дві армії агресора, українська сторона випередила час у своєму військовому реформуванні, закликаючи посилювати оборону – захист цивільних, модернізувати ППО. І це лише початок. Бо наявність плану – це опір силі, переворот у ментальності. З багатьма питаннями, без жодних ілюзій.
На тлі всього відзначений упевнений підсумок: перемога агресора не є неминучою, бо правду не задушити, а дії – сильніші за безвідповідальність.
Першоджерело: https://www.unian.ua/
