У перші дні повномасштабного вторгнення Росії світ здригнувся. Ніхто не чекав, що Володимир Зеленський стане сюрпризом для Москви і Вашингтона. Американці, як і кремлівські можновладці, думали: впаде, втече або його приб’ють. Джо Байден, тоді ще президент США, закликав українського лідера покинути Київ – заради безпеки, звісно. Але Зеленський не втік. Він залишився в столиці, а його промови, його незворушні появи на фоні війни, стали символом національного спротиву. Це не просто позиція – це демонстрація стійкості.
Залишаючи Київ, він би зняв з себе частину критики за те, що не реагував на чергові попередження США. Але це не зупинило дискусії про те, як краще підготувати Україну. Валерій Залужний, колишній головнокомандувач ЗСУ, вже тоді заявляв, що військовий стан слід було оголошувати ще в січні. В нього не було ілюзій: недопідготовленість коштувала нам дорого. Проте інші генерали заперечують, мовляв, гучне попередження могло б спричинити паніку. Уявіть лише – якщо б країна кинулась у втечу. На той момент ми потребували єдності, а не безпорадності.
Коли у лютому прикордонники перехоплюють повідомлення чеського підрозділу про прибуття до Києва, Зеленський не піддається паніці. Він дзвонить Борису Джонсону і просить його вплинути на Путіна. Тим часом, на день вторгнення в Кремлі Путін веде бесіду з Імраном Ханом. Найпередовіші військові стратегії – його мета, поки російські танки вже котять в Україну.
Може здатися дивним, але незалежність у цей момент – це не просто слово. Це боротьба. І ми, українці, показали, що ніколи не здамося. Ми налаштовані на опір. І нехай світ нарешті бачить правду без прикрас.
Першоджерело: https://www.unian.ua/
