Ключові факти взаємодії України та МВФ
- Україна протягом понад 30 років незалежності є одним з найбільших та найпостійніших клієнтів Міжнародного валютного фонду (МВФ).
- Попри численні програми співпраці, країна до 2022 року не досягла статусу розвиненої економіки.
- З початком повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році економічна ситуація в Україні загострилася через руйнування інфраструктури, втрату територій та міграційну кризу.
- Політика МВФ зазнала значної еволюції за останні 25 років, відходячи від догм «Вашингтонського консенсусу».
- У березні 2023 року МВФ змінив свою політику кредитування, дозволивши масштабні програми країнам в умовах активних бойових дій.
- Основним завданням МВФ є макроекономічна стабілізація, а не стимулювання промислового розвитку чи створення інституцій.
- Війна ставить під сумнів традиційні підходи фіскальної консолідації через ризики для внутрішнього бізнесу та потребу у воєнно-промисловому стимулюванні.
Дискусії щодо ефективності реформ, пропонованих Міжнародним валютним фондом (МВФ), та вимог Європейського Союзу, що обумовлюють фінансову допомогу, тривають на тлі зовнішнього тиску, спрямованого на підрив української економіки.
Історичний контекст співпраці
За понад 30 років незалежності Україна сформувала статус одного з найактивніших партнерів Міжнародного валютного фонду. Проте, незважаючи на десятки укладених меморандумів, до початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році країна не змогла подолати залежність від зовнішніх запозичень. Подальша ескалація військового конфлікту призвела до погіршення економічних показників, що виявилося у руйнуванні інфраструктури, втраті контролю над територіями та посиленні міграційних процесів.
У суспільних та експертних колах зберігається розбіжність у поглядах на роль МВФ. Частина аналітиків сприймає Фонд як необхідний інструмент для запобігання гіперінфляційним процесам, тоді як інші характеризують його як зовнішнього регулятора, чиї вимоги обмежують розвиток національного виробництва. Цей тренд відображає ширшу дискусію про суверенітет у прийнятті економічних рішень в умовах залежності від міжнародної фінансової допомоги.
Еволюція політики Міжнародного валютного фонду
Оцінка ефективності взаємодії з МВФ потребує врахування його власної інституційної еволюції протягом останніх 25 років. Наприкінці 1990-х років Фонд часто асоціювався з підходом, відомим як «Вашингтонський консенсус». Цей підхід передбачав суворі вимоги до країн-позичальників, зокрема масштабну приватизацію, жорстку фіскальну економію через скорочення бюджетних дефіцитів (austerity), лібералізацію ринків капіталу та мінімізацію державного втручання в економіку.
Зазначений підхід зіткнувся з критикою після Азійської фінансової кризи 1997–1998 років та економічного колапсу пострадянських держав. Джозеф Стігліц, колишній головний економіст Світового банку та лауреат Нобелівської премії з економіки, відкрито виступив проти існуючих методів. У своїй праці «Глобалізація та її незадоволені» він критикував МВФ за «ринковий фундаменталізм», стверджуючи, що надмірні вимоги до скорочення видатків та підвищення процентних ставок під час рецесії призводять до пригнічення сукупного попиту та поглиблення економічних криз.
Критика з боку Стігліца та інших економістів, включаючи Пола Кругмана та Вільяма Істерлі (колишній аналітик Світового банку), сприяла перегляду Фондом своїх операційних підходів. Протягом останніх двадцяти п’яти років політика МВФ трансформувалася за кількома ключовими напрямками:
- Визнання помилок у розрахунках фіскальних мультиплікаторів (2012 рік). Олів’є Бланшар, тодішній головний економіст МВФ, публічно визнав, що Фонд недооцінював негативний вплив жорсткої економії на економічний розвиток. Скорочення державних видатків у період кризи виявилося значно сильнішим чинником гальмування ВВП, ніж передбачали математичні моделі МВФ.
- Легітимізація валютного контролю (2012, 2022 роки). Якщо у 1990-х роках МВФ вимагав необмеженого руху капіталу, то сучасна концепція «Інституційного погляду» (The Institutional View) допускає введення країнами обмежень на рух спекулятивного капіталу для захисту національних валют.
- Реакція на пандемію COVID-19 (2020 рік). Під час пандемії МВФ відмовився від риторики економії, закликавши уряди до значних витрат для підтримки купівельної спроможності населення та бізнесу.
- Зміна політики кредитування для України (2023 рік). У березні 2023 року МВФ оновив свою політику, вперше дозволивши надання масштабних програм фінансування країнам, що перебувають у стані «виняткової невизначеності» через активні бойові дії.
Сучасний МВФ характеризується значно більшою гнучкістю порівняно з попередніми періодами.
Функціональне призначення МВФ та український контекст
Нездатність рецептів МВФ призвести до стрімкого економічного прориву в Україні зумовлена відсутністю чіткого розуміння його основної функції. МВФ не є міністерством економічного розвитку, інвестиційним банком або програмою, подібною до «Плану Маршалла». Його роль полягає у стабілізації платіжного балансу, контролі інфляції, оптимізації бюджетних показників та забезпеченні здатності країни обслуговувати боргові зобов’язання. Фонд виступає як фінансовий реаніматолог та аудитор останньої інстанції.
Макроекономічна стабільність є базовою умовою, але вона не створює нові виробництва, не стимулює інновації та не сприяє розвитку високотехнологічного експорту. Україна стикається з інституційним розривом, описаним представниками школи інституційної економіки:
- Обмеженість впливу МВФ на інституційний розвиток. Фонд фіксує макроекономічні параметри, але не має мандату та інструментів для створення справедливої судової системи, забезпечення верховенства права та захисту прав інвесторів від корупції чи рейдерства. За відсутності сильних інституцій макростабільність не призводить до припливу інвестицій через високі ризики.
- Консервація сировинної структури економіки. Виконання вимог фіскальної консолідації часто призводить до скорочення капітальних видатків, що включають інвестиції в інфраструктуру, освіту та підтримку нових галузей. Це може призвести до збереження сировинної моделі економіки, де країна залишається експортером аграрної сировини та металургійної продукції з низькою доданою вартістю.
- Демографічна пастка. Якщо програми міжнародної допомоги стабілізують фінанси, але не створюють умов для індустріалізації, країна може втрачати людський капітал. В Україні це проявляється у відтоку працездатних громадян, що спочатку було зумовлено економічними причинами, а згодом — військовим конфліктом.
Виклики воєнного часу та стратегічні пріоритети
Повномасштабний військовий конфлікт з Росією змінив контекст економічних дискусій. Війна на виснаження вимагає мобілізації всіх внутрішніх ресурсів. Це створює напругу між традиційними підходами МВФ та завданнями оборони.
З одного боку, фінансова підтримка МВФ та пов’язана з нею допомога від союзників, включаючи інструменти на кшталт Ukraine Facility від ЄС (Європейський Союз), є критично важливою для стабільності української фінансової системи. Ці кошти покривають значний цивільний дефіцит державного бюджету.
З іншого боку, фінансування військових видатків залишається виключним завданням України, оскільки міжнародні кошти не можуть бути використані на військові потреби. Для покриття цих потреб МВФ зазвичай пропонує стандартні інструменти: підвищення податків, посилення фіскального адміністрування та монетарне стримування. Однак в умовах війни цей підхід пов’язаний з ризиками:
- Пригнічення внутрішнього бізнесу. Надмірний податковий тиск або нестабільність податкової політики в умовах бойових дій та дефіциту енергії можуть призвести до закриття підприємств або переходу їх у тіньовий сектор. Це може скоротити податкові надходження у довгостроковій перспективі.
- Потреба у воєнно-промисловому стимулюванні. Воєнна економіка вимагає прямих державних субсидій, пільг для виробників озброєння та дронів, а також капітальних інвестицій у локалізацію виробництва. Ця дирижистська (керована державою) модель суперечить класичним ліберальним принципам МВФ.
Досвід успішних економічних трансформацій, від Південної Кореї та Тайваню до післявоєнної Західної Німеччини, демонструє, що жодна країна не побудувала стійку економіку, сліпо дотримуючись лише рекомендацій міжнародних кредиторів. Успішні економіки використовували зовнішню фінансову допомогу як інструмент для макроекономічної стабілізації, одночасно розробляючи власні суверенні стратегії розвитку. Ці країни захищали внутрішній ринок, субсидували експортні технологічні галузі, інвестували в освіту та ефективно боролися з корупцією. На відміну від цього, Україна тривалий час сприймала меморандум МВФ як свій основний економічний план.
Міжнародний валютний фонд виконує свою функцію фінансового стабілізатора. Однак завдання трансформації економіки, побудови нової індустріальної воєнної та післявоєнної моделі, повернення мігрантів та захисту права власності є виключним суверенним завданням України. Як зазначається у матеріалі «Ілюзія порятунку. У чому головна помилка дискусій про МВФ?» члена Ради НБУ, Україні необхідно сформувати власний порядок денний економічного відродження замість того, щоб покладати відповідальність на зовнішні інституції.
